Автор Скомаровська О.В., лікар-психіатр психоневрологічного диспансерного відділення | 06.02.2019 |
Посттравматичний стресовий розлад ВОПНЛ ім. О.І.Ющенка

Трагічна загибель великої кількості людей в Украйні в результаті політичного протистояння та АТО породили гострі стресові ситуації, небезпечні для життя. В життєво-небезпечній ситуації перебуває велика група людей, об’єднана спільним горем.

Комплекс симптомів, що спостерігалися у тих, хто пережив травматичний стрес, одержав назву «посттравматичний стресовий розлад» — ПТСР (Posttraumatic Stress Disorder).

До факторів, які призводять до ризику розвитку ПТСР, належать:

• характерологічні особливості особистості;

• залежна поведінка;

• наявність попередньої психотравми в анамнезі;

• підлітковий вік;

• літній вік;

• наявність соматичного захворювання.

ПТСР характеризується трьома категоріями симптомів:

-- нав’язливі переживання травматичної події, які епізодично повторюються;

-- уникання будь-яких нагадувань про події із занімінням загальної емоційної чутливості. Характерна втрата інтересу до життя, психологічна амнезія на звичайні речі. Суспільство починає відкидати таких людей, не розуміючи, що це є хвороба. Для людей, які пережили травмуючу подію, характерне дуже сильне відчуження, адже вони розуміють, що майбутнього немає, і їм необхідно вибудовувати його. Якщо людина перебуває у стані відчуження, навіть якщо вона дещо агресивна, не слід залишати її на¬одинці;

-- підвищена емоційна збудливість.

Тривалість прояву цих симптомів має становити не менше 1 міс з моменту травматичної події, для того, щоб підтвердити діагноз.

Діагностичні критерії:

• значима психотравмуюча подія в анамнезі;

• початок розладів після латентного періоду (від декількох тижнів до 6 міс після психотравмуючої ситуації, але іноді й пізніше);

• спалахи спогадів («flashbacks»), що відтворюють психотравмуючі події. Вони можуть з’явитися через десятиліття;

• актуалізація психотравми в уявленнях, снах, кошмарних сновидіннях;

• соціальне уникнення, дистанціювання і відчуження від друзів, включаючи близьких родичів;

• зміна поведінки, експлозивні спалахи, схильність до агресії. Можливі антисоціальна поведінка чи протиправні дії;

• зловживання алкоголем і наркотиками, особливо для усунення гостроти хворобливих переживань, спогадів або почуттів;

• депресія, суїцидальні думки або спроби;

• гострі напади страху, паніки;

• вегетативні порушення і неспецифічні соматичні скарги.

У значної частини осіб ПТСР хронізується і часто поєднується з афективними розладами та наркологічними захворюваннями.

Слід зазначити, що людей із ПТСР час не лікує. Можуть потроху стиратися реакції, за винятком рестимуляції. ПТСР може поступово затухати, але «вистрілити» він може і через 10–15 років. Тому в разі підоз¬ри на ПТСР необхідно звертатися до спеціалістів-психіатрів та психологів.

У разі легкого випадку ПТСР добре діє психотерапія. Примирити людину з її минулим — сенс більшості методів психотерапії при ПТСР. Психотерапія допомагає хворому справитися з почуттям провини, знайти втрачене почуття контролю над своїми відчуттями і оточуючим, впоратися зі станом безпорадності й безсилля. Дуже важливі групи підтримки, в яких пацієнтові допоможуть глибше розібратися у значенні травматичної події.

На певних етапах розвитку ПТСР доцільне застосування фармакотерапії. Показаннями для призначення медикаментозного лікування є:

• психомоторне збудження;

• панічні атаки, напади страху;

• депресія, аутоагресивна поведінка;

• агресивна і деструктивна поведінка;

• соматовегетативні порушення;

• стійкі порушення сну.

Вибір фармакологічних препаратів і психотерапевтичних методик визначається змістом і особливостями перебігу клінічної картини, а також особистісними і фізіологічними особливостями пацієнта.

Фармакотерапія в більшості випадків має тривалий характер і полягає в переважно-комбінованому застосуванні антидепресантів, транквілізаторів, тимостабілізаторів, ноотропних препаратів, антипсихотичних засобів та ін., причому, основна роль в ній належить антидепресантам. Наголошується, що призначення таким хворим транквілізаторів має тимчасовий характер. Воно обумовлено їх швидкою седативною та анксіолітичною дією, на відміну від антидепресантів, ефект від прийому яких зазвичай настає не раніше, ніж через 10-14 днів. Тривалість застосування транквілізаторів складає, як правило, 3-4 тижні, в особливих випадках – не більше 3 місяців. Застосування снодійних засобів рекомендується виключно короткими курсами і у тих випадках, коли у клінічній картині є поєднання симптомів порушень сну з афективними розладами. Нейролептичні засоби застосовуються виключно в тих випадках, коли тривога супроводжується вираженим психомоторним збудженням та /або дезорганізацією мислення, а також у випадках неефективності інших анксіолітичних та седативних засобів.